Величезне завдання для людей України полягає в допомозі тим, хто постраждав у війні, відновити своє життя.
Медичний центр “Superhumans”, оснащений за останнім словом техніки, відкрив свої двері минулого вихідного. Він надасть безкоштовні протези, реабілітацію, лікування ПТСР та реконструктивні операції пораненим військовим та цивільним особам. Щоб обговорити це, до Юлії приєднується співзасновник “Superhumans” Андрій Ставніцер.
Чому ми – люди, раніше ніяк і нічим не пов’язані із медициною – раптом вирішили створювати медичний проект? Відповідь у цьому відео.
Тисячі людей в Україні потребують протезування, реабілітації, психологічної допомоги. А за цим, за страшними травмами війни, за втратою кінцівок та понівеченим тілом, тягнуться проблеми психологічні та соціальні. Ми вирішили, що не можемо цього дозволити – хоробрі українці мають жити гідно.
Львів, Україна, 14 квітня 2023 р. – Сьогодні відкриває двері національний медичний центр світового рівня Superhumans Center, який надає спеціалізовану допомогу всім пораненим на війні українцям. Superhumans безкоштовно забезпечить протезування, реабілітацію, лікування ПТСР і реконструктивну хірургію. Центр розташовано на території Львівського обласного госпіталю ветеранів, однак має незалежне управління. Перша леді України Олена Зеленська та міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко входять до Наглядової ради Superhumans.
Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року українські підприємці Андрій Ставніцер і Філіпп Грушко спрямували свої логістичні можливості на запуск Центрів гуманітарної допомоги Україні в Польщі, Великобританії та Сполучених Штатах Америки.
Через кілька місяців війни Андрій Ставніцер та команда проекту побачили скільки українських захисників почали повертатися з передової зі складними травмами та втраченими кінцівками. Українська медична система не мала значного досвіду роботи зі складними ампутаціями чи протезуванням, а в умовах стрімкого спаду економіки держава потребувала додаткового фінансування на протезування.
Понад 10 тисяч українців наразі потребують протезування. Водночас за оцінками ВООЗ, кожен четвертий українець матиме проблеми з психічним здоров’ям після закінчення війни.
Команду Superhumans очолила Ольга Руднєва, добре відома в Україні керівниця визначних благодійних проектів. Медичним директором клініки є Андрій Віленський, педіатр, у минулому – очільник великих приватних лікарень та керівник Національної служби здоров’я.
Superhumans – некомерційний проект без державного фінансування, який функціонує завдяки підтримці донорів і благодійників. Найважливішим є те, що Superhumans отримали 16,3 мільйона доларів США від Фонду Говарда Г. Баффета для покриття всіх витрат на будівництво та обладнання для Superhumans Center. Фонд Баффета також надав 1 мільйон доларів на покриття витрат на протезування перших пацієнтів центру.
Сьогодні Superhumans Center відкрив перше крило медичного центру, яке включає лабораторію протезування та реабілітаційний центр. Друга черга, яка включає відділення реконструктивної хірургії та кімнати для запрошених лікарів-іноземців, відкриється до кінця 2023 року.
Центр Superhumans застосовує комплексний підхід до лікування та прагне змінити сприйняття та психологічний підхід до українців, які отримали складні травми та втратили кінцівки. Протези тут вироблятимуть та збиратимуть власними силами – лабораторію протезування створено за участі провідної німецької компанії Ottobock. Відділення реабілітації включає великий басейн та мультифункціональні засоби для фізичної терапії.
«Найхоробріші воїни на планеті, українські захисники, повинні знати, що про них подбають, коли вони повернуться додому. Для мене це особистий обов’язок, мій спосіб віддячити тим, завдяки кому ми переможемо. Військові та мирні люди, які заплатили за свободу нашої країни власним здоров’ям, отримають у Superhumans найсучасніші технології, найкращу медичну експертизу з усього світу, індивідуальний маршрут – усе, що необхідно їм для повернення до активного життя. Ми вже об’їздили майже весь світ, щоб зібрати все це у одному місці, вдома, і продовжимо це робити”, – зазначає співзасновник Superhumans Андрій Ставніцер.
На церемонії відкриття Перша леді Олена Зеленська та американський філантроп Говард Г. Баффет відзначили важливість проекту.
«Про назву Supehumans – це вже не просто ім’я проекту. Це, як на мене, виражений одним словом суспільний договір. Філософія, гідна не тільки клініки, а й країни. Супергерої замість жертв. Суперсила замість обмежених можливостей. Ми хочемо побудувати не тільки суперклініку, а суперкраїну для українців. Бо всі вони – суперлюди», – резюмувала Олена Зеленська.
«Для нас велика честь бути частиною цих надзвичайних зусиль, спрямованих на надання допомоги світового рівня українцям, які отримали страшні поранення під час цієї війни – вони справді «надлюди». Повномасштабне вторгнення росії в Україну – це війна проти мирного населення. Багато чоловіків, жінок і дітей втрачатимуть життя або кінцівки, навіть задовго після закінчення війни через величезну кількість мін на значній території України. Цей Центр є кроком до того, щоб дати українцям шанс відновити своє життя та свою країну. Ми також маємо зробити все можливе, щоб припинити цю війну та щоденне спустошення, яке вона несе для всіх українців», – сказав Говард Г. Баффет, голова та виконавчий директор Фонду Говарда Г. Баффета.
Перед відкриттям Superhumans у Львові відвідав засновник корпорації Virgin Group Сер Річард Бренсон.
«Superhumans Center – дійсно надзвичайне місце, воно змінить та відновить якість життя тисяч українців, які постраждали через війну”, – впевнений він.
“Під час мого візиту я мав особливу нагоду зустрітися з двома людьми, які отримали поранення на передовій. Їхня мужність, оптимізм і незламна відданість народу України вражають.
Для нас велика честь підтримати Superhumans та їхню місію — надати цим надзвичайним людям необхідну допомогу, щоб вони могли повернутися до рівня життя на який заслуговують», – додав меценат.
Ще до повноцінного відкриття, Superhumans вже розпочав протезувати та реабілітувати військових і цивільних. Двоє захисників отримали сучасні біонічні протези Hero Arms від ексклюзивного партнера Superhumans, британського виробника Open Bionics. Ще шестеро пацієнтів, військових та цивільних, у квітні повернулися із Німеччини, де на базі Ottobock отримали протези ніг та пройшли перші етапи реабілітації.
Окрім Львова, Superhumans Center планує розпочати роботу у п’яти регіонах України. Це дозволить ще більше наблизити допомогу до пацієнтів. Також восени запрацює Національний освітній центр, який допомагатиме впроваджувати зміни в системі охорони здоров’я України.
Superhumans підтримують світові та українські зірки, а також бренди. Серед Амбасадорів проекту: Стінг, Труді Стайлер, Беар Гріллз, Наталка Яресько, керівниця фонду Річарда Бренсона Джін Оельванг, Масі Найєм, Андрій Данилко, Єгор Гордєєв, MONATIK.
Компанії, які допомагають Superhumans: Mastercard, Freedom Finance, Payoneer, Cargill, Crown Agents, SD Capital, Loro Piana, SoftServe, Приватбанк та інші.
Перший дім Всеукраїнського Superhumans Center заповнюється гостями. Команда трохи нервує, щоб все пройшло ідеально, а ще від усвідомлення, що нам вдалося! Так, разом з вами ми зробили неможливе!
На відкриття першого центру Superhumans завітало 200 гостей. Серед них перша леді @olenazelenska_official, Говард Баффет, @richardbranson, @liashko.victor, @kozytskiy.official, наші амбасадори @yegorgordeev, @monatik_official, @nayyemmasi, медичний директор @andriivilenskyi та багато інших, важливих людей. Вклад кожного з них складно не описати слова! Вдячні за віру, підтримку та теплі слова, які звучали в цей день.
Дякуємо нашій потужній команді проєкту Superhumans: медичним працівникам, команді фандрайзингу, PR, проєктувальникам, архітекторам та будівельники. Ви зробили Superhumans Center взірцем доступності та superможливостей! Все для наших пацієнтів, для superлюдей!
На відкриття національного медичного центру Superhumans Center завітала перша леді України, членкиня Наглядової ради Superhumans, Олена Зеленська.
«Supehumans — це вже не просто ім’я проєкту. Це, як на мене, виражений одним словом суспільний договір. Філософія, гідна не тільки клініки, а й країни. Супергерої замість жертв. Суперсила замість обмежених можливостей. Ми хочемо побудувати не тільки суперклініку, а суперкраїну для українців. Бо всі вони — суперлюди», – резюмувала Олена Зеленська.
Ми щиро вдячні @olenazelenska_official, що вона розділила цю особливу для нас мить. Дякуємо за неймовірну підтримку та допомогу, безмежну віру в наш проєкт та команду, натхненні та такі важливі слова!
Житомирська область
Віталік з багатодітної сім’ї – у нього ще 3 сестри та 2 молодших братів. 20річний брат Олександр також в лавах ЗСУ. Сам Віталій підписав контракт зі Збройними Силами одразу після 18-річчя. Хлопець каже, що бажання захищати свою країну у нього з’явилось ще в школі:
«Це все потрібно починати ще з 2014 року, коли був Майдан. Я тоді вчився ще в 10 класі, доступ до інтернету не у всіх в селі був, тому я втікав з уроків до вчителів в учительську, щоб дивитись прямі трансляції з Майдану по телевізору. І тоді, я пам’ятаю, у мене така була гордість за свою країну, все, що я хотів – це бути там і боротись за своє майбутнє.
А потім почалась війна і перша людина, яка пішла в ЗСУ в 2014 році – це був колишній хлопець моєї дівчини. І коли він перший раз приїхав в село в формі, я вдягнув на себе його кітель і кашкет… Ці емоції просто неможливо передати! Таке піднесення! І я тоді вирішив, що я хочу бути військовим і хочу захищати свою землю. І через 3 місяці після Дня народження я пішов в військкомат, сказав, що я хочу на контракт і на передову».
Вже через 4 місяці навчань, у вересні 2016 Віталік поїхав на передову в Донецьку область в складі бойової частини як водій-механік БМП. Через два роки «на нулі», хлопець отримав наскрізне кульове поранення в грудну клітку – відпрацював ворожий снайпер.
«Це було 25 грудня 2018 року. В обід, близько 2 години дня. Перші такі відчуття, після того, як отримав поранення, що в мене взагалі немає руки, тому що я її не відчував. Як потім виявилось, у мене куля зачепила нервове сплетіння, тому довгий час рука просто не функціонувала. М’язи були атрофовані. Мені зробили операцію, стабілізували і відправили додому у відпустку. Реабілітації не було взагалі, тому що на той момент не було таких реабілітаційних центрів, як зараз.
Я побув 2 місяці вдома і вернувся на фронт. Відновлювався самостійно на позиціях: працював рукою, брав якісь важкі речі піднімав. Спочатку взагалі більше 1 кілограма не міг підняти, з часом рука відновилася. Фактично я сам реабілітувався, тому що тоді не було реабілітації. Я навіть часом дивуюся, що зараз хлопці деякі лежать і не цінують того, що є. Вони думають, що так було завжди, бо так повинно бути. Але я застав той час, коли навіть натяку на таке не було – ні психологічної реабілітації, ні фізичної. Взагалі ніякої.»
24.02.2022
«Я був в Польщі на роботі. Якраз 24 лютого о 4.30 зранку я повертався з нічної зміни, зайшов в телеграм, почав читати ті всі новини, що Путін оголосив СВО, побачив перші вибухи і не міг зрозуміти – це правда чи ні? Бо в одних ТГ-каналах писали, що це фейки, в інших – що справді. Набрав свого друга, кажу: Юра, що у вас там відбувається? А він ще спав, каже: та нічого не відбувається, все нормально. Я кажу: та війна в Україні. Він каже: та яка війна, Віталік. Я сплю! Я кажу: ну проснешся – подивишся.» Набрав до іншого знайомого і тоді в мене, в принципі, не могло бути вже іншого рішення. Я дійшов додому, не міг вже ні їсти, ні спати від перезбудження. Зразу онлайн замовив квиток просто до Житомира на 4 вечора. Ще й сів в автобус, кажу: до Житомира доїдете? Він каже – ні, доїду тільки до Луцька. Але це вже було не так важливо – головне, що в Україні.»
Одразу з автобуса, 25-го лютого зранку хлопець пішов в місцевий військкомат в Житомирській області. А через два дні – вже в складі бойової частини виїхав на позиції для стримування ворога в Житомирській області. Тоді переїхали на Київщину – неподалік траси Макарів-Бородянка. А після деокупації області навесні – передислокувались в зону бойових дій на схід.
«Я уже мав дуже хороший бойовий досвід, як я вважав. Бо я був в АТО в дуже гарячих точках – Авдіївська промзона в березні 2017-го. Були ситуації, коли ми вступали в близький бій. Між мною і ворогом було 70 метрів. Але стільки артилерії, як я побачив в 22-му – я ще не бачив. Вони просто по 1,5-2 хвилин випускали повний залп снарядів. Летіло все: міномети, танки, «Смерчі», «Гради»… Це було дуже сильне враження. Тоді я зрозумів, що до цього дня я взагалі не воював».
Поранення
«Поранення я вже отримав в наступному населеному пункті під час танкового штурму. В нас розряджались рації і я з побратимом пішов по батареї до хлопців на сусідні позиції. І почув, що їдуть танки, вже за метрів 200 від мене. По звуку вони їхали конкретно на наш пост, але ми не могли розгледіти, скільки їх. Тому я взяв гранатомет і вирішив чекати за кущами, поки вони виїдуть на зустріч. Дочекався до того, що вже побачив світлу точку. І наступний кадр – в мене вже теліпається зап’ястя. Я відскочив на сторону, кажу побратиму – діставай турнікет. Він допоміг мені його накласти і я вирішив відтягатися на сусідню позицію десь метрів за 400, бо там був медик. Добрався – мені вкололи обезболююче. Кажу – давай викликай евакуацію, бо турнікет давно накладений і мені просто всю руку відпиляють. Бо я бачив, що роздробило саме зап’ястя, але рука висіла на шкірі, тобто вона ще була.
І тільки ми виходимо на вулицю – перед нами падають касетні снаряди. Медику посікло дві ноги, мені прилетів осколок в гомілку. Але я цього навіть не відчував, враховуючи що в мене теліпалася рука (сміється).
Тим часом під’їхала евакуаційна БМП, але зупинилась десь метрів 300 від мене, бо підбирала там ще поранених. Оскільки це був дуже складний бій, шалено працювала артилерія і стрілецька зброя, то нічого не було чути. І хлопці з евакуації нас просто не помітили. Я кажу побратиму: ну, що робити… треба йти в сусіднє село, там наші і точно є медики. І ми вирішили йти пішли десь 1,5 години. По дорозі ми попали ще під обстріл з «Градів». Я кинув оком на руку, дивлюсь, вже з однієї сторони шкіра надірвалась. Я відчув, що вже не можу далі йти, знеболювання перестає діяти, відчуваю слабкість. Я пройшов метрів 200, зняв каску, сів на неї і вирішив чекати наших.»
Допомогли дістатись до медиків Віталію побратими з іншої бригади, які також повертались з позицій в село. Далі – ампутація в Бахмуті, евакуація гелікоптером до Дніпра, а тоді – у Вінницю.
«Якщо чесно, я коли отримую поранення (а в мене вже два поранення було), я дуже адекватно себе почуваю. В мене максимально включений мозок, я не панікую, я знаю, що робити, максимально мобілізований в такі моменти. Я ще можу розказувати всім навколо, що робити і як правильно надати допомогу. Але мені складніше діяти, коли хтось отримує поранення з побратимів, бо це дуже емоційний момент.
І мені не стільки складно було, що я втратив руку, як розказати про це рідним. Особливо – сестрам і мамі. Складно було уявити, як вони відреагують. Мама все зрозуміла, сестра плакала дуже, два тижні в дуже депресивному стані була. Але це війна, тут може все статись. І до цього потрібно бути готовим».
Побут після ампутації
«Наступного дня після ампутації, ми вранці одягалися, хлопці кажуть: давай я тобі поможу футболку вдягнути. Я кажу: ні-ні-ні, дякую, я сам маю справлятись, я знаю як це працює, коли ти дозволяєш себе обслуговувати. Я мушу адаптуватись. Ну хвилин 5, якщо не більше, я ту футболку вдягав, намучився страшно, але одягнув.
Мені не потрібно допомагати, якщо я сам не прошу. Якщо я буду бачити, що не можу дати собі раду – я обов’язково скажу».
«Як ставитись до травмованих? Не звертати на них дуже багато уваги. Я не вважаю себе «інвалідом», я цілком повноцінний. Я думаю, що всі люди хочуть відчувати себе повноцінними. Те, що в мене є статус ветерана і ампутована рука, і що я маю протез – це не обмежує мене в моїх бажаннях і діях».
Протез від Superhumans
«Після Нового року ми зконтактувались з Superhumans і майже одразу поїхали в Мюнхен в офіс OpenBionics. Там ми пройшли всі процедури, нам показали принцип роботи протезу, дали спробувати. Коли дали вдягнути протез, я не хотів його знімати!!! В мене такі емоції були, така щеняча радість! Як в малої дитини! Ейфорія, екстаз! Ну як це описати? Ну от в тебе не було руки, а тепер є!)) Як іграшка в дитинстві: коли ти дуже хочеш якусь іграшку і тобі нарешті її купляють. Ти ходиш з нею, їж з нею, спиш з нею».
Коли я вже отримаю свій протез, перше, що зроблю цією рукою – скручу одноразку, зроблю чашку кави. Візьму в ліву руку чашку кави, а в праву – одноразку. Бо зараз це складний процес. Я не можу одночасно пити каву і курити (сміється). А після реабілітації повертаюся до хлопців на фронт. Взагалі я як тільки попав в госпіталь, наступного дня написав командиру, щоб тримав для мене місце, бо я отримаю протез і повернусь. В мене повністю відновлена рука, я ходив в спортзал, працював над собою. Це була моя головна мотивація: відновитись, щоб повернутися».
Річард Бренсон, засновник Virgin Unite, підтримав наш проєкт одним з перших. Щира цікавість, небайдужість та така нестримна жага допомогти — вражала й продовжує вражати! А побачити Річарда на відкритті першого дому Всеукраїнського центру Superhumans — це була найбільша нагорода. Дякуємо за все, що робите для нас!
Нововолинськ, Волинська область
З 18 років і до дня повномасштабного вторгнення працював на шахті в рідному Нововолинську. 9 березня хлопець отримав повістку і в той же день пішов до військкомату, а вже 10 березня разом з побратимами поїхав на виконання бойових завдань спершу в Київську область, а тоді – Донеччина, Кіровоградщина та Миколаївщина.
Саме під Миколаєвом 7 квітня Андрій отримав поранення.
«Це був мінометний обстріл. Ми з командиром сиділи в машині, я, як завжди, на рації. Почули, що щось біля нас вибухнуло. Вибігли з машини, швидко заховались по окопах, але обстріл був дуже щільним і ми прийняли рішення про передислокацію. Побігли в іншу посадку і вже там мене впіймала міна.»
Андрій – єдина дитина в батьків. Саме тому, каже хлопець, найнестерпнішим в історії з пораненням для нього був не фізичний біль.
«Найскладніше було сказати мамі. Я дуже довго мамі не міг розказати, що зі мною трапилось. Три місяці. Просто не знав, з чого почати і як підібрати слова, щоб вона це сприйняла не так болісно. Знав тільки тато. Але я розумів, що довго приховувати відсутність руки не зможу, та й потрібно було їхати додому. Тому довелось зізнатись.»
Поїздка до Мюнхена в офіс компанії Open Bionics – одне з найяскравіших позитивних вражень Андрія. Хлопець каже, що ще не вирішив, чим буде займатись далі. Але цілком ймовірно, що одне із перших речей, яку він зробить, коли отримає протез – поїде з батьком на риболовлю і навчиться тримати в правій руці спінінг.
Війна забрала у нього руку, але не забрала можливості.
Про мрію служити в ЗСУ, війну та життя військового після поранення. А також – про важливість реабілітації, правильне сприйняття себе та зміну ставлення суспільства до людей з травмою. У великому інтерв’ю першого пацієнта Superhumans – військового Віталія Іващука.
![Андрій Гідзун, 29 років[:en]Andriy Gidzun, 29 y.o.](https://superhumans.com/wp-content/uploads/dsc_2489-scaled.jpg)
