Віталій Іващук, 24 роки

Житомирська область

Віталік з багатодітної сім’ї – у нього ще 3 сестри та 2 молодших братів. 20річний брат Олександр також в лавах ЗСУ. Сам Віталій підписав контракт зі Збройними Силами одразу після 18-річчя. Хлопець каже, що бажання захищати свою країну у нього з’явилось ще в школі: 

«Це все потрібно починати ще з 2014 року, коли був Майдан. Я тоді вчився ще в 10 класі, доступ до інтернету не у всіх в селі був, тому я втікав з уроків до вчителів в учительську, щоб дивитись прямі трансляції з Майдану по телевізору. І тоді, я пам’ятаю, у мене така була гордість за свою країну, все, що я хотів – це бути там і боротись за своє майбутнє. 

А потім почалась війна і перша людина, яка пішла в ЗСУ в 2014 році – це був колишній хлопець моєї дівчини. І коли він перший раз приїхав в село в формі, я вдягнув на себе його кітель і кашкет… Ці емоції просто неможливо передати! Таке піднесення! І я тоді вирішив, що я хочу бути військовим і хочу захищати свою землю. І через 3 місяці після Дня народження я пішов в військкомат, сказав, що я хочу на контракт і на передову».

Вже через 4 місяці навчань, у вересні 2016 Віталік поїхав на передову в Донецьку область в складі бойової частини як водій-механік БМП. Через два роки «на нулі», хлопець отримав наскрізне кульове поранення в грудну клітку – відпрацював ворожий снайпер. 

«Це було 25 грудня 2018 року. В обід, близько 2 години дня. Перші такі відчуття, після того, як отримав поранення, що в мене взагалі немає руки, тому що я її не відчував. Як потім виявилось, у мене куля зачепила нервове сплетіння, тому довгий час рука просто не функціонувала. М’язи були атрофовані. Мені зробили операцію, стабілізували і відправили додому у відпустку. Реабілітації не було взагалі, тому що на той момент не було таких реабілітаційних центрів, як зараз.

Я побув 2 місяці вдома і вернувся на фронт. Відновлювався самостійно на позиціях: працював рукою, брав якісь важкі речі піднімав. Спочатку взагалі більше 1 кілограма не міг підняти, з часом рука відновилася. Фактично я сам реабілітувався, тому що тоді не було реабілітації. Я навіть часом дивуюся, що зараз хлопці деякі лежать і не цінують того, що є. Вони думають, що так було завжди, бо так повинно бути. Але я застав той час, коли навіть натяку на таке не було – ні психологічної реабілітації, ні фізичної. Взагалі ніякої.»

24.02.2022

«Я був в Польщі на роботі. Якраз 24 лютого о 4.30 зранку я повертався з нічної зміни, зайшов в телеграм, почав читати ті всі новини, що Путін оголосив СВО, побачив перші вибухи і не міг зрозуміти – це правда чи ні? Бо в одних ТГ-каналах писали, що це фейки, в інших – що справді. Набрав свого друга, кажу: Юра, що у вас там відбувається? А він ще спав, каже: та нічого не відбувається, все нормально. Я кажу: та війна в Україні. Він каже: та яка війна, Віталік. Я сплю! Я кажу: ну проснешся – подивишся.» Набрав до іншого знайомого і тоді в мене, в принципі, не могло бути вже іншого рішення. Я дійшов додому, не міг вже ні їсти, ні спати від перезбудження. Зразу онлайн замовив квиток просто до Житомира на 4 вечора. Ще й сів в автобус, кажу: до Житомира доїдете? Він каже – ні, доїду тільки до Луцька. Але це вже було не так важливо – головне, що в Україні.» 

Одразу з автобуса, 25-го лютого зранку хлопець пішов в місцевий військкомат в Житомирській області. А через два дні – вже в складі бойової частини виїхав на позиції для стримування ворога в Житомирській області. Тоді переїхали на Київщину – неподалік траси Макарів-Бородянка. А після деокупації області навесні – передислокувались в зону бойових дій на схід. 

«Я уже мав дуже хороший бойовий досвід, як я вважав. Бо я був в АТО в дуже гарячих точках – Авдіївська промзона в березні 2017-го. Були ситуації, коли ми вступали в близький бій. Між мною і ворогом було 70 метрів. Але стільки артилерії, як я побачив в 22-му – я ще не бачив. Вони просто по 1,5-2 хвилин випускали повний залп снарядів. Летіло все: міномети, танки, «Смерчі», «Гради»… Це було дуже сильне враження. Тоді я зрозумів, що до цього дня я взагалі не воював».

Поранення

«Поранення я вже отримав в наступному населеному пункті під час танкового штурму. В нас розряджались рації і я з побратимом пішов по батареї до хлопців на сусідні позиції. І почув, що їдуть танки, вже за метрів 200 від мене. По звуку вони їхали конкретно на наш пост, але ми не могли розгледіти, скільки їх. Тому я взяв гранатомет і вирішив чекати за кущами, поки вони виїдуть на зустріч. Дочекався до того, що вже побачив світлу точку. І наступний кадр – в мене вже теліпається зап’ястя. Я відскочив на сторону, кажу побратиму – діставай турнікет. Він допоміг мені його накласти і я вирішив відтягатися на сусідню позицію десь метрів за 400, бо там був медик. Добрався – мені вкололи обезболююче. Кажу – давай викликай евакуацію, бо турнікет давно накладений і мені просто всю руку відпиляють. Бо я бачив, що роздробило саме зап’ястя, але рука висіла на шкірі, тобто вона ще була. 

І тільки ми виходимо на вулицю – перед нами падають касетні снаряди. Медику посікло дві ноги, мені прилетів осколок в гомілку. Але я цього навіть не відчував, враховуючи що в мене теліпалася рука (сміється). 

Тим часом під’їхала евакуаційна БМП, але зупинилась десь метрів 300 від мене, бо підбирала там ще поранених. Оскільки це був дуже складний бій, шалено працювала артилерія і стрілецька зброя, то нічого не було чути. І хлопці з евакуації нас просто не помітили. Я кажу побратиму: ну, що робити… треба йти в сусіднє село, там наші і точно є медики. І ми вирішили йти пішли десь 1,5 години. По дорозі ми попали ще під обстріл з «Градів». Я кинув оком на руку, дивлюсь, вже з однієї сторони шкіра надірвалась. Я відчув, що вже не можу далі йти, знеболювання перестає діяти, відчуваю слабкість. Я пройшов метрів 200, зняв каску, сів на неї і вирішив чекати наших.»

Допомогли дістатись до медиків Віталію побратими з іншої бригади, які також повертались з позицій в село. Далі – ампутація в Бахмуті, евакуація гелікоптером до Дніпра, а тоді – у Вінницю. 

«Якщо чесно, я коли отримую поранення (а в мене вже два поранення було), я дуже адекватно себе почуваю. В мене максимально включений мозок, я не панікую, я знаю, що робити, максимально мобілізований в такі моменти. Я ще можу розказувати всім навколо, що робити і як правильно надати допомогу. Але мені складніше діяти, коли хтось отримує поранення з побратимів, бо це дуже емоційний момент. 

І мені не стільки складно було, що я втратив руку, як розказати про це рідним. Особливо –  сестрам і мамі. Складно було уявити, як вони відреагують. Мама все зрозуміла, сестра плакала дуже, два тижні в дуже депресивному стані була. Але це війна, тут може все статись. І до цього потрібно бути готовим».

Побут після ампутації 

«Наступного дня після ампутації, ми вранці одягалися, хлопці кажуть: давай я тобі поможу футболку вдягнути. Я кажу: ні-ні-ні, дякую, я сам маю справлятись, я знаю як це працює, коли ти дозволяєш себе обслуговувати. Я мушу адаптуватись. Ну хвилин 5, якщо не більше, я ту футболку вдягав, намучився страшно, але одягнув. 

Мені не потрібно допомагати, якщо я сам не прошу. Якщо я буду бачити, що не можу дати собі раду – я обов’язково скажу».

«Як ставитись до травмованих? Не звертати на них дуже багато уваги. Я не вважаю себе «інвалідом», я цілком повноцінний. Я думаю, що всі люди хочуть відчувати себе повноцінними. Те, що в мене є статус ветерана і ампутована рука, і що я маю протез – це не обмежує мене в моїх бажаннях і діях». 

Протез від Superhumans

«Після Нового року ми зконтактувались з Superhumans і майже одразу поїхали в Мюнхен в офіс OpenBionics. Там ми пройшли всі процедури, нам показали принцип роботи протезу, дали спробувати. Коли дали вдягнути протез, я не хотів його знімати!!! В мене такі емоції були, така щеняча радість! Як в малої дитини! Ейфорія, екстаз! Ну як це описати? Ну от в тебе не було руки, а тепер є!)) Як іграшка в дитинстві: коли ти дуже хочеш якусь іграшку і тобі нарешті її купляють. Ти ходиш з нею, їж з нею, спиш з нею». 

Коли я вже отримаю свій протез, перше, що зроблю цією рукою – скручу одноразку, зроблю чашку кави. Візьму в ліву руку чашку кави, а в праву – одноразку. Бо зараз це складний процес. Я не можу одночасно пити каву і курити (сміється). А після реабілітації повертаюся до хлопців на фронт. Взагалі я як тільки попав в госпіталь, наступного дня написав командиру, щоб тримав для мене місце, бо я отримаю протез і повернусь. В мене повністю відновлена рука, я ходив в спортзал, працював над собою. Це була моя головна мотивація: відновитись, щоб повернутися».