Вони готові знову воювати — на протезах
ЛЬВІВ, Україна — Центр Superhumans заповнений українськими військовими, які втратили кінцівки на війні та вчаться ходити знову на штучних ногах або курять цигарки, затиснуті між пальцями протезів.
Проте цей центр, що фінансується меценатами, зовсім не схожий на типову лікарню з похмурою атмосферою. Можливо, тому, що українці глибоко шанують своїх ветеранів, і ті несуть свої поранення з гордістю — та планують повернення на фронт із новими руками й ногами.
«Я не бачу людей з інвалідністю», — каже Олександра Кабанова, чекаючи на завершення реабілітаційного сеансу свого чоловіка Олега Сподіна. — «Я бачу супергероїв».
Вона з ентузіазмом розповідає, як Сподін втратив ногу — коли добровільно вирушив рятувати пораненого товариша. «Він дуже сексуальний без ноги», — усміхається вона.
І ось у чому, ймовірно, Володимир Путін прорахувався, коли вторгся в Україну: він недооцінив українську стійкість і рішучість. Ймовірно, деякі американці теж роблять цю помилку. Місяць за місяцем українці втрачають будинки, тепло, електрику, життя — але вони готові продовжувати боротьбу. І в суспільстві панує глибока повага до тих, хто віддав так багато.
За останніми даними, 78% українців мають близьких або друзів, які були вбиті чи поранені на війні. Це шокуючі цифри, які, однак, лише зміцнили національну рішучість, а не підірвали її. На кожному візиті до воєнної України найбільше вражає не страждання, а надзвичайна сила духу.
Так, шлях до того, щоб знову навчитися ходити — болісний. Але увага суспільства — це своєрідне зцілення.
«Цього тижня одна жінка намагалася обійняти мене на зупинці», — розповідає 24-річний Денис Кривенко, який втратив обидві ноги й руку в січні поблизу Бахмута. — «Люди намагаються дати мені їжу, гроші, обійми».
Денис планує повернутись у свій підрозділ. Він розглядає два варіанти: інструктор для медиків (він — живий доказ того, що турнікети рятують життя — йому наклали три) або психолог для бійців.
21-річний Богдан Петренко, якого ми зустріли під час тренування на протезі, також мріє повернутись до своєї частини — як радіооператор або дроновод.
Перед війною він мав симпатію до дівчини, але не наважився зробити перший крок. Коли вона приїхала до України провідати батьків, дізналась, що Петренко поранений — і приїхала в лікарню.
«Вона так і залишилась. Це магія», — каже він.
Тепер вони живуть разом.
«Хтось має всі руки й ноги й нещасливий у коханні, а ампутований може завоювати серце», — сміється Богдан.
Заходу слід краще забезпечити Україну F-16, танками та далекобійними ракетами, але, можливо, навіть важливішою є рішучість українців — навіть на протезах — довести справу до перемоги.
Ампутанти дивляться на життя з філософією.
«Після ампутації мені не було аж так погано», — розповідає 30-річний Євген Тюрін. — «З моєю ногою більше нема проблем».
Його медсестра, Ольга Баранич, була вражена. «Щось клацнуло в серці», — зізнається вона. Тепер вони одружені й чекають на первістка в серпні.
Олександра Кабанова, яка вважає чоловіка сексуальним без ноги, каже: бути поруч із військовим — це виклик.
«10 місяців без нього — це було пекло», — згадує вона. Після перших двох поранень вона благала його повернутись. Він відмовлявся. 15 лютого подзвонив і говорив інакше — слабким голосом.
«Ти поранений?» — запитала вона.
«Моя нога зникла», — відповів Сподін і додав з усмішкою: «Частинка мене залишиться там назавжди».
Їй на очах виступають сльози.
«Хтось думав, що дівчата кидатимуть хлопців після поранень. Та де там! Це так не працює».
Сподіну довелось перенести повторну операцію, щоб підготувати куксу до протезування. Тепер він чекає, поки загоїться, щоб отримати протез і повернутись на війну.
«Ампутація — це тимчасова складність», — каже він. — «Це просто нові умови життя, до яких треба звикнути».
Автор: Ніколас Крістоф, The New York Times
