Андрій Гідзун, 29 років

10 квітня 2023

Нововолинськ, Волинська область

З 18 років і до дня повномасштабного вторгнення працював на шахті в рідному Нововолинську. 9 березня хлопець отримав повістку і в той же день пішов до військкомату, а вже 10 березня разом з побратимами поїхав на виконання бойових завдань спершу в Київську область, а тоді – Донеччина, Кіровоградщина та Миколаївщина.

Саме під Миколаєвом 7 квітня Андрій отримав поранення. 

«Це був мінометний обстріл. Ми з командиром сиділи в машині, я, як завжди, на рації. Почули, що щось біля нас вибухнуло. Вибігли з машини, швидко заховались по окопах, але обстріл був дуже щільним і ми прийняли рішення про передислокацію. Побігли в іншу посадку і вже там мене впіймала міна.» 

Андрій – єдина дитина в батьків. Саме тому, каже хлопець, найнестерпнішим в історії з пораненням для нього був не фізичний біль.

«Найскладніше було сказати мамі. Я дуже довго мамі не міг розказати, що зі мною трапилось. Три місяці. Просто не знав, з чого почати і як підібрати слова, щоб вона це сприйняла не так болісно. Знав тільки тато. Але я розумів, що довго приховувати відсутність руки не зможу, та й потрібно було їхати додому. Тому довелось зізнатись.»

Поїздка до Мюнхена в офіс компанії Open Bionics – одне з найяскравіших позитивних вражень Андрія. Хлопець каже, що ще не вирішив, чим буде займатись далі. Але цілком ймовірно, що одне із перших речей, яку він зробить, коли отримає протез – поїде з батьком на риболовлю і навчиться тримати в правій руці спінінг. 

Поділитися