Після захоплення Бахмута: Україна підраховує втрати — у життях і кінцівках
ЛЬВІВ, Україна — Буддист-кухар, який поїхав у Бахмут готувати борщ для військових, опинився в окопах і втратив майже весь слух після удару дрона. 24-річний ливарник, що став солдатом, залишився без обох ніг і руки після обстрілу. 28-річному айтішнику ракета відірвала нижню частину ноги менш ніж за два тижні після прибуття на позиції.
Це лише кілька історій тих, хто воював у Бахмуті — найкривавішій битві війни, і тепер живе з її наслідками.
Багато хто прибував у місто з мінімальним навчанням. На них чекали досвідчені російські штурмові загони та постійна артилерія. Вони залишали місто зі зміненими назавжди тілами.
Останніми тижнями, вже після того, як Росія оголосила про взяття міста, ці солдати дивляться на руїни з болем, але не здаються: Україна вже розпочала новий контрнаступ.
Україна не публікує точні втрати, але тисячі були вбиті, а ще більше — важко поранені в боротьбі за Бахмут, який багато хто називав не стратегічним. США радили залишити місто. Але Україна стояла, і “Бахмут тримається” стало символом незламності.
Володимир Бойко, позивний “Бейбі”
10 серпня неподалік від нього вибуховою хвилею поранило обидві ноги. Солдат поруч загинув миттєво. Бойко пам’ятає, як його щиколотка просто звисала. Йому ампутували частину ноги. Після трьох місяців у ліжку й дев’яти місяців реабілітації він тільки починає ходити на протезі.
«Це була м’ясорубка з обох боків», — каже він. — «Ми воювали за руїни. Але я вірю: рішення тримати Бахмут було правильним. Ми стримували ворога там, де могли».
Іван Гарін, позивний “Кухар”
Буддист, який допомагав відкривати японські ресторани в Україні, мав принцип — не завдавати шкоди. Але війна все змінила. Спочатку він варив борщ, але з часом його попросили взяти зброю.
«Я не був підготовлений до боїв. Але я розумів: треба йти й воювати», — розповідає він.
Після бою, де дрон влетів йому в груди, Гарін втратив свідомість і слух. Лише 20% слуху повернулося в одне вухо. Але він не шкодує:
«Наша місія — стримати Росію, дати шанс новим бригадам. Це мало статись не дарма».
Денис Кривенко, 24 роки
Колишній робітник ливарні, він розумів, куди їде. Друзі радили: копай окоп одразу, від цього залежить життя.
3 січня під час відходу з позицій снаряд розірвався біля нього. Він втратив руку, одну ногу, іншу сильно поранило. Його несли більше милі під обстрілами.
Лікарі давали 50% шансів на виживання. Тепер він має три протези.
«Я не вірю, що росіяни повністю контролюють Бахмут. Є наші, і вони ще б’ються. Єдине, за що справді шкода — за загиблими хлопцями».
Дмитро Устименко, позивний “Лис”
Айтішник, який знав: Бахмут буде пеклом. Обстріли не припинялись.
«Ти стріляєш і куриш водночас», — каже він.
Менш ніж за 12 годин після прибуття загинули двоє з його взводу. Він бився з найманцями за окремий будинок — з кімнати в кімнату. Ракета влучила поруч із його ногою, тепер він готується до протезування.
Богдан Яцун, командир взводу
Колишній місцевий чиновник, він знав, що на ньому — моральний дух бійців.
«Поки ми тримаємо Бахмут, інші сили можуть готувати наступ», — говорив він солдатам.
16 травня в укритті багатоповерхівки вибух обвалив бетонну стіну, яка зламала йому стегно в шести місцях. Операція була неможлива — тільки лежати два місяці, щоб кістки зрослись.
«Росіяни хочуть стерти нас», — каже він. — «Але іншого варіанту, як боротися, у нас немає».
Це — історії не просто про втрати, а про незламність. Навіть з ампутаціями, з болем і тінню війни, ці воїни мріють повернутись на фронт. Бо для них — це не просто місто. Це — Бахмут. Це — Україна.
