Автор: pryshliak

Вони готові знову воювати — на протезах

ЛЬВІВ, Україна — Центр Superhumans заповнений українськими військовими, які втратили кінцівки на війні та вчаться ходити знову на штучних ногах або курять цигарки, затиснуті між пальцями протезів.

Проте цей центр, що фінансується меценатами, зовсім не схожий на типову лікарню з похмурою атмосферою. Можливо, тому, що українці глибоко шанують своїх ветеранів, і ті несуть свої поранення з гордістю — та планують повернення на фронт із новими руками й ногами.

«Я не бачу людей з інвалідністю», — каже Олександра Кабанова, чекаючи на завершення реабілітаційного сеансу свого чоловіка Олега Сподіна. — «Я бачу супергероїв».

Вона з ентузіазмом розповідає, як Сподін втратив ногу — коли добровільно вирушив рятувати пораненого товариша. «Він дуже сексуальний без ноги», — усміхається вона.

І ось у чому, ймовірно, Володимир Путін прорахувався, коли вторгся в Україну: він недооцінив українську стійкість і рішучість. Ймовірно, деякі американці теж роблять цю помилку. Місяць за місяцем українці втрачають будинки, тепло, електрику, життя — але вони готові продовжувати боротьбу. І в суспільстві панує глибока повага до тих, хто віддав так багато.

За останніми даними, 78% українців мають близьких або друзів, які були вбиті чи поранені на війні. Це шокуючі цифри, які, однак, лише зміцнили національну рішучість, а не підірвали її. На кожному візиті до воєнної України найбільше вражає не страждання, а надзвичайна сила духу.

Так, шлях до того, щоб знову навчитися ходити — болісний. Але увага суспільства — це своєрідне зцілення.

«Цього тижня одна жінка намагалася обійняти мене на зупинці», — розповідає 24-річний Денис Кривенко, який втратив обидві ноги й руку в січні поблизу Бахмута. — «Люди намагаються дати мені їжу, гроші, обійми».

Денис планує повернутись у свій підрозділ. Він розглядає два варіанти: інструктор для медиків (він — живий доказ того, що турнікети рятують життя — йому наклали три) або психолог для бійців.

21-річний Богдан Петренко, якого ми зустріли під час тренування на протезі, також мріє повернутись до своєї частини — як радіооператор або дроновод.

Перед війною він мав симпатію до дівчини, але не наважився зробити перший крок. Коли вона приїхала до України провідати батьків, дізналась, що Петренко поранений — і приїхала в лікарню.
«Вона так і залишилась. Це магія», — каже він.
Тепер вони живуть разом.
«Хтось має всі руки й ноги й нещасливий у коханні, а ампутований може завоювати серце», — сміється Богдан.

Заходу слід краще забезпечити Україну F-16, танками та далекобійними ракетами, але, можливо, навіть важливішою є рішучість українців — навіть на протезах — довести справу до перемоги.

Ампутанти дивляться на життя з філософією.
«Після ампутації мені не було аж так погано», — розповідає 30-річний Євген Тюрін. — «З моєю ногою більше нема проблем».

Його медсестра, Ольга Баранич, була вражена. «Щось клацнуло в серці», — зізнається вона. Тепер вони одружені й чекають на первістка в серпні.

Олександра Кабанова, яка вважає чоловіка сексуальним без ноги, каже: бути поруч із військовим — це виклик.
«10 місяців без нього — це було пекло», — згадує вона. Після перших двох поранень вона благала його повернутись. Він відмовлявся. 15 лютого подзвонив і говорив інакше — слабким голосом.
«Ти поранений?» — запитала вона.
«Моя нога зникла», — відповів Сподін і додав з усмішкою: «Частинка мене залишиться там назавжди».

Їй на очах виступають сльози.
«Хтось думав, що дівчата кидатимуть хлопців після поранень. Та де там! Це так не працює».

Сподіну довелось перенести повторну операцію, щоб підготувати куксу до протезування. Тепер він чекає, поки загоїться, щоб отримати протез і повернутись на війну.

«Ампутація — це тимчасова складність», — каже він. — «Це просто нові умови життя, до яких треба звикнути».

Автор: Ніколас Крістоф, The New York Times

Після захоплення Бахмута: Україна підраховує втрати — у життях і кінцівках

ЛЬВІВ, Україна — Буддист-кухар, який поїхав у Бахмут готувати борщ для військових, опинився в окопах і втратив майже весь слух після удару дрона. 24-річний ливарник, що став солдатом, залишився без обох ніг і руки після обстрілу. 28-річному айтішнику ракета відірвала нижню частину ноги менш ніж за два тижні після прибуття на позиції.

Це лише кілька історій тих, хто воював у Бахмуті — найкривавішій битві війни, і тепер живе з її наслідками.

Багато хто прибував у місто з мінімальним навчанням. На них чекали досвідчені російські штурмові загони та постійна артилерія. Вони залишали місто зі зміненими назавжди тілами.

Останніми тижнями, вже після того, як Росія оголосила про взяття міста, ці солдати дивляться на руїни з болем, але не здаються: Україна вже розпочала новий контрнаступ.

Україна не публікує точні втрати, але тисячі були вбиті, а ще більше — важко поранені в боротьбі за Бахмут, який багато хто називав не стратегічним. США радили залишити місто. Але Україна стояла, і “Бахмут тримається” стало символом незламності.

Володимир Бойко, позивний “Бейбі”

10 серпня неподалік від нього вибуховою хвилею поранило обидві ноги. Солдат поруч загинув миттєво. Бойко пам’ятає, як його щиколотка просто звисала. Йому ампутували частину ноги. Після трьох місяців у ліжку й дев’яти місяців реабілітації він тільки починає ходити на протезі.

«Це була м’ясорубка з обох боків», — каже він. — «Ми воювали за руїни. Але я вірю: рішення тримати Бахмут було правильним. Ми стримували ворога там, де могли».

Іван Гарін, позивний “Кухар”

Буддист, який допомагав відкривати японські ресторани в Україні, мав принцип — не завдавати шкоди. Але війна все змінила. Спочатку він варив борщ, але з часом його попросили взяти зброю.

«Я не був підготовлений до боїв. Але я розумів: треба йти й воювати», — розповідає він.

Після бою, де дрон влетів йому в груди, Гарін втратив свідомість і слух. Лише 20% слуху повернулося в одне вухо. Але він не шкодує:
«Наша місія — стримати Росію, дати шанс новим бригадам. Це мало статись не дарма».

Денис Кривенко, 24 роки

Колишній робітник ливарні, він розумів, куди їде. Друзі радили: копай окоп одразу, від цього залежить життя.

3 січня під час відходу з позицій снаряд розірвався біля нього. Він втратив руку, одну ногу, іншу сильно поранило. Його несли більше милі під обстрілами.

Лікарі давали 50% шансів на виживання. Тепер він має три протези.
«Я не вірю, що росіяни повністю контролюють Бахмут. Є наші, і вони ще б’ються. Єдине, за що справді шкода — за загиблими хлопцями».

Дмитро Устименко, позивний “Лис”

Айтішник, який знав: Бахмут буде пеклом. Обстріли не припинялись.
«Ти стріляєш і куриш водночас», — каже він.

Менш ніж за 12 годин після прибуття загинули двоє з його взводу. Він бився з найманцями за окремий будинок — з кімнати в кімнату. Ракета влучила поруч із його ногою, тепер він готується до протезування.

Богдан Яцун, командир взводу

Колишній місцевий чиновник, він знав, що на ньому — моральний дух бійців.
«Поки ми тримаємо Бахмут, інші сили можуть готувати наступ», — говорив він солдатам.

16 травня в укритті багатоповерхівки вибух обвалив бетонну стіну, яка зламала йому стегно в шести місцях. Операція була неможлива — тільки лежати два місяці, щоб кістки зрослись.

«Росіяни хочуть стерти нас», — каже він. — «Але іншого варіанту, як боротися, у нас немає».

Це — історії не просто про втрати, а про незламність. Навіть з ампутаціями, з болем і тінню війни, ці воїни мріють повернутись на фронт. Бо для них — це не просто місто. Це — Бахмут. Це — Україна.