У свої 58 років Олександр Кобесов знову шукає себе у цивільному житті. Після чотирьох з половиною років служби він повернувся додому не з готовим планом, а з ремонтом у новій квартирі, незавершеними справами й постійною думкою про те, що треба починати все заново.
До війни чоловік встиг попрацювати у десятках різних сфер. За фахом — енергетик, але встиг попрацювати і електромонтером, і будівельним електриком, і фотографом, і підприємцем. Каже про це просто, ніби перераховує звичайні життєві етапи: «І сам на себе працював. Консалтинг, роздрібна торгівля, магазинчик був».
Повернення, яке постійно відкладалося
У військо він хотів ще у 2014 році, але тоді не пустила мама — «ледь не за ноги тримала». Після її смерті у 2021-му все ж пішов служити. Пройшов медкомісії, злагодження, а вже через кілька місяців почалося повномасштабне вторгнення. «24-го вночі бахнуло. А ми вже в Києві були», — згадує він.
Про саму службу Олександр говорить небагато. Значно більше — про повернення після неї. Каже, після демобілізації не кинувся одразу шукати роботу. Спочатку були дуже звичайні речі: квартира, ремонт, меблі, переїзди. День за днем усе це ніби затягувало і відкладало момент, коли доведеться відповісти собі на питання: що далі.
Коли в резюме бачать лише вік
Згодом він почав шукати роботу водія. Розглядав далекобійні перевезення, логістику, гуманітарні рейси. Але майже одразу зіткнувся з тим, що його вік для багатьох роботодавців ставав проблемою ще до співбесіди. Олександр говорить про це без образи, але дуже точно помічає цей парадокс: військово-лікарська комісія двічі визнавала його придатним до служби, хоча в нього третя група інвалідності після контузії, проблеми зі слухом, пам’яттю та рівновагою. «Я сам був у шоці. Мене придатним визнали, а молодших — ні».
Втім, цивільний ринок праці працював за іншими правилами. Він відчував, що роботодавці часто бачать перед собою не людину з великим досвідом і сильною мотивацією, а просто «58 років» у резюме. Після кількох відмов руки почали опускатися.
Не опускати руки
Саме тоді у його житті з’явилася Ірина — кар’єрна консультантка Superhumans Center. Познайомилися вони через сайт пошуку роботи, і спочатку Олександр поставився до цього скептично. Каже, навіть подумав, що це якісь «аферисти». Але дуже швидко зрозумів: цього разу поруч людина, яка справді включилася в його історію.
Ірина допомогла оновити резюме, розібратися з платформами для пошуку роботи, документами, навчанням і бюрократією, яка після кількох років служби раптом виявилася окремим випробуванням. Але найбільше Олександр запам’ятав навіть не це. «Вона мене бадьорила. Реально бадьорила», — кілька разів повторює він під час розмови. Каже, що часто саме Ірина телефонувала першою, нагадувала про документи, курси, вакансії, питала, як справи, і не дозволяла остаточно махнути рукою на пошук роботи.
Завдяки цій підтримці він пішов на навчання, отримав нову водійську категорію і код 95 — кваліфікацію для професійних перевезень у Європі. І навіть тут усе могло зірватися: коли йому сказали, що пройти все одночасно не вийде, Олександр уже був готовий відмовитися. «Я б уже руки опустив», — згадує він. Але Ірина буквально змусила його спробувати ще раз. У результаті все вдалося.
Потреба бути корисним
Сьогодні чоловік уже не хоче просто «будь-яку роботу». Він говорить про гуманітарні перевезення, медичні евакуаційні рейси, логістику для гуманітарних місій. Розглядає навіть кінологію у сфері гуманітарного розмінування — просто тому, що любить тварин і хоче бути корисним.
Водночас у його словах постійно звучить ще одна думка: наскільки важливо, щоб після повернення до цивільного життя поруч був хтось, хто не дасть остаточно зневіритися. Людина, яка допоможе не лише з резюме чи документами, а й просто підтримає тоді, коли після чергової відмови хочеться все кинути.
«Не падайте духом. І дай Боже, щоб вам трапилась така Ірина, яка бодьорить і змушує рухатися вперед».
