Після повернення з полону Віталій Сердюк дуже швидко зрозумів одну річ: сидіти без роботи він не зможе.
До війни він понад дванадцять років працював у сфері обслуговування — починав офіціантом, згодом став адміністратором ресторану при готелі. Йому подобався сам темп цієї роботи: постійний контакт із людьми, необхідність швидко реагувати на нові ситуації, вирішувати проблеми й бути в русі.
«Сфера обслуговування — вона не для всіх. Але мені подобалось працювати з людьми, щоденні виклики, пояснювати щось, взаємодіяти».
Потім почалося повномасштабне вторгнення. Віталій отримав повістку й пішов служити. А далі були два роки, у які вмістилися фронт, полон і тривале відновлення — фізичне й психологічне.
Про пережите Віталій говорить небагато. Лише коротко згадує, що навіть після звільнення ще довго не міг адаптуватися. Деякі речі досі тригерять, а військова тематика часто повертає його думками туди, де він уже не хоче перебувати. Саме тому свідомо дистанціюється від усього, що може знову запускати флешбеки.
Життя «після»
Після повернення Віталій певний час займався лише відновленням — і фізичним, і психологічним. Працював із психологом, поступово звикав до звичайного побуту. Але навіть тоді всередині залишалося відчуття, що потрібно рухатися далі.
Приблизно через чотири місяці він уже хотів виходити працювати. Психолог радила не поспішати — казала, що організм і психіка ще не відновилися до кінця. Дружина теж просила дати собі більше часу. Але для самого Віталія робота означала значно більше, ніж просто заробіток.
«Перш за все, мені було незручно, що дружина працює, а я — ні. Просто я така людина, що не можу сидіти на місці. Мені треба працювати — це допомагає відволікатись від думок, які іноді накривають».
Ще під час відновлення Віталій зрозумів, що хоче працювати з людьми, які теж пройшли через війну. Допомагати побратимам повертатися до життя — уже не як військовий, а по-іншому. Так у його житті з’явилася ідея стати масажистом.
Певний фундамент для цього вже був: свого часу він закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту, тому добре розумів роботу з тілом і реабілітацією. Залишалося отримати нову кваліфікацію й зрозуміти, як перетворити це на власну справу.
Коли є підтримка
За допомогою він звернувся до Superhumans Center. Саме там, згадує Віталій, йому допомогли не просто знайти курси, а й краще зрозуміти, як має виглядати його майбутня робота.
Разом із консультанткою він обирав навчальну програму, проходив курси, отримував сертифікацію, консультувався щодо відкриття власної справи й навіть прораховував фінансову модель кабінету масажу.
«Superhumans допомагали вирішувати будь-яке питання».
Сам Віталій описує цей процес просто: йому пояснювали, куди рухатися, зводили з потрібними людьми, допомагали розбиратися з бухгалтерією, грантовими програмами й документами. Каже, особливо важливим було те, що відповіді можна було отримати майже одразу: «Ми майже щодня списувалися, передзвонювалися».
Зараз у нього вже є сертифікат масажиста державного зразка, власний невеликий кабінет і подана заявка на грант для розвитку бізнесу. Але навіть якщо грантової підтримки не буде, він переконаний, що все одно рухатиметься далі — поступово облаштовуватиме простір самостійно.
Про пошук нової роботи й власної справи він говорить несподівано спокійно. Каже, найважчим виявився не процес, а страх перед ним.
«Я уявляв собі, що це буде дуже важко. А виявилось — просто треба бути трошки впевненим у собі».
Свобода вибору
Сьогодні Віталій майже не розглядає для себе роботу «на когось». Його приваблює можливість самостійно організовувати день, працювати у власному темпі й не підлаштовуватись під чужі правила. «Сам собі господар. Це свобода вибору».
Для Віталія важлива самореалізація. Він переконаний: гроші заробити можна завжди, а от знайти справу, у якій справді бачиш сенс, — значно складніше. І здається, саме цей сенс зараз для нього найважливіший.
Бо після війни, полону й довгого відновлення власна справа для Віталія — це не лише про роботу. Це про повернення контролю над власним життям.
