Для Олександра Кондакова військова служба тривала понад одинадцять років. За цей час змінилося все: країна, життя навколо, його власний досвід і він сам.
Коли чоловік повернувся у цивільне життя, раптом виявилося, що поки він воював, світ навколо жив зовсім іншим темпом: люди будували кар’єри, змінювали професії, відкривали бізнеси, вчилися говорити мовою сучасного ринку праці.
«Я пішов на війну в 28, а повернувся в 39. Це найактивніший період життя. Люди зараз з 30 до 40 будують кар’єри, а я весь цей час воював».
До війни його цивільний досвід був мінімальним. За освітою — інженер електричних систем та мереж, але за спеціальністю він пропрацював лише кілька років і ще тоді зрозумів: це не його. Значно сильніше, ніж університет, його сформувала військова служба. Навіть строкову він згадує як важливіший етап життя, ніж п’ять років навчання. Каже, саме там уперше з’явилося відчуття структури, системності й відповідальності, яке залишилося з ним назавжди.
Після Революції Гідності все закрутилося дуже швидко: добровольчий підрозділ, служба, поранення, повернення, знову служба, навчання в академії сухопутних військ, командування, військова логістика. І поки цивільне життя для більшості людей тривало, для нього воно ніби завмерло десь у 2014 році.
Після армії — нова боротьба
Остаточно звільнився Олександр лише у квітні 2025-го. Спочатку не планував надовго залишатися в цивільному житті — хотів побути вдома після народження третього сина, допомогти дружині, трохи перепочити й, можливо, повернутися назад. Але майже одразу після звільнення отримав ще один удар: рак третьої стадії.
Хіміотерапія, операції, лікування — усе це наклалося на спробу зрозуміти, як жити далі поза армією. І саме тоді, каже Олександр, він уперше по-справжньому відчув, наскільки складним може бути повернення до цивільного життя.
«Я б ніколи не звільнився з армії, якби знав, що це буде так важко».
Шукати роботу він почав наприкінці літа, вже після лікування. І дуже швидко зрозумів: справа не лише в резюме чи вакансіях. Найважче — це взагалі зрозуміти, хто ти тепер у цивільному світі. «Я розумів, хто я. Я військовий, офіцер, командир батальйону. А тут — хто?»
Він говорить про це дуже точно: військовий досвід не можна просто взяти й «вставити» у цивільне життя. Його потрібно перекладати іншою мовою — пояснювати, адаптовувати, трансформувати. І це значно глибший процес, ніж просто переписати резюме.
Цивільний ринок праці
Пошук роботи виявився виснажливим. Олександр зізнається: спочатку йому здавалося, що все буде простіше. Здавалося, що людина з одинадцятирічним досвідом управління й командування точно буде потрібна. Але реальність виявилася іншою.
«Для них ветеран — це стрьомно. Я знав це, але не думав, що настільки».
Найважчими були навіть не самі відмови, а очікування між ними. Після життя у постійному русі й рішень «тут і зараз» цивільний ритм здавався нестерпно повільним.
«Ти звик 24/7 працювати. А тут три дні чекаєш відповіді й думаєш: та скажіть уже «так» чи «ні».
Часто, каже він, проблема виникала ще до співбесіди — на рівні рекрутерів. Компанії або просто зникали після першого контакту, або намагалися «втиснути» його у ролі, які не мали нічого спільного з його реальним досвідом.
«Мене переконували, що я ідеальний прораб для бригади монтажників. А я командував батальйоном».
Були й пряміші реакції. В одній із компаній йому фактично сказали, що ветерани можуть «лякати» заброньований персонал. І це, зізнається Олександр, стало одним із найнеприємніших відкриттів за весь період пошуку роботи.
Повернення «до себе»
Найважчим був листопад і початок грудня. Тоді він серйозно думав повернутися на службу й уже був готовий підписувати контракт. Каже, у той момент буквально провалився в яму — фізично, емоційно, психологічно.
Саме тоді в його житті з’явився Superhumans Center. Після короткої первинної розмови кар’єрна консультантка Валерія майже одразу зрозуміла: тут потрібен не просто пошук вакансій, а глибша профорієнтаційна робота.
Олександр згадує ці консультації як один із ключових моментів усього свого повернення до цивільного життя. Каже, вперше за довгий час почав по-справжньому розуміти, де й як його військовий досвід може працювати у цивільному середовищі.
Разом із консультантками він буквально заново «збирав» себе: формував новий професійний профіль, вчився говорити цивільною мовою про військову логістику, проходив навчання, готувався до співбесід, освоював нові терміни й управлінські підходи.
«Я вперше в житті шукав роботу. І зрозумів, що мені потрібен супровід фахівців, бо сам я цього не розумію».
Згодом цей пошук привів його у сферу MilTech — виробництво оборонних технологій і безпілотників. Саме там його військовий досвід виявився не «стрьомним», а потрібним.
Досвід, який став цінністю
Сьогодні Олександр розбудовує департамент логістики у великій компанії, займається масштабуванням процесів, транспортною й складською логістикою, набирає людей у команду й керує майже сотнею працівників. Каже, вперше за довгий час відчуває, що його досвід не потрібно пояснювати чи виправдовувати.
«Мені подобається, що тут немає цього: «О, ветеран, контужений ходить». Тут це не стрьомно».
Про свою нинішню роботу він говорить із помітним азартом. Йому подобаються масштаб, виклики, швидкість рішень і відчуття, що він знову будує щось велике.
Каже, для нього робота давно перестала бути лише про зарплату чи зайнятість. Після війни вона означає значно більше — можливість знову вкоренитися у цивільному житті, повернути собі нову ідентичність поза армією й відчути, що твій досвід має цінність не лише на фронті.
І саме тому зараз Олександр так багато говорить про важливість супроводу для ветеранів. Не одноразової консультації, не «ось вам вакансії», а довгого процесу, у якому поруч є люди, здатні допомогти пройти цей шлях до кінця.
